Волинський обласний благодійний фонд "Плече"

Розмова ведеться з керівником Волинського обласного благодійного фонду "Плече" Анатолієм Рудинцем.
Розкажіть, будь ласка, як з'явилась ідея створення благодійного фонду?
Ідея благодійного фонду виникла задовго до його створення. Почалось усе з того, що нам запропонували гуманітарну допомогу з Німеччини від АФЦ «Неємія». Але для того, щоб її законно ввезти в Україну, належало все це правильно оформити та утворити організацію. Так на основі нагальної потреби в певній організації виник ВОБФ «Плече». Щоправда, привозити допомогу ми почали майже одразу, як тільки отримали таку можливість, але остаточно все документально оформили аж у 2001 році.
В першу чергу діяльність цього фонду була спрямована на те, щоб допомогти потребуючим людям, організаціям, медичним закладам, інтернатам і т.д. На той час в країні склалась ситуація, коли заможні люди різко розбагатіли, а люди з низькими статками залишились на рівні бідноти. Такі люди по селах виживали часто за рахунок городів. Вони потребували як матеріальної, так і фінансової допомоги. Крім того, було багато інвалідів, сиріт, яким теж треба було допомогти.
А яким чином ви знаходили цих людей?  На основі чого проходив розподіл допомоги? Тут мала б починатися якась співпраця з владою.
Влада не була готова до цього. В першу чергу робота велася через церкву. Спочатку давали потребуючим людям з церкви, потім вони приводили своїх знайомих, і врешті просто рекомендували людей яким можна допомогти. Далі вирішили давати не лише в нашій церкві, а й іншим церквам, які є в Луцьку, не зважаючи на те, належать вони до нашого об’єднання, чи ні. Це були різні церкви; давали усім, хто звертався з проханням про допомогу. Лише згодом держава помітила нашу діяльність і долучилася до неї. Були створені територіальні центри, спрямовані на допомогу малозабезпеченим та багатодітним сім’ям, інвалідам. Врешті було організовано такого типу структури, взято людей на роботу, визначено для них зарплату, але матеріальних речей для надання допомоги не було передбачено. Саме тут їм в пригоді стали ми. Згідно планів розподілу багато речей, що приходять передаються територіальним державним центрам.
Я взагалі коли починав займатись пошуком гуманітарної допомоги, то жив в Німеччині в корівнику, так як не було коштів на краще існування. Мені надали дві кімнатки в ньому і лише згодом з допомогою людей з Луцька там було зроблено ремонт: поклеєні шпалери, зроблено душ і туалет, на смітнику знайдено електроплитку та телевізор. А далі я сидів в Німеччині, збирав непотрібні іншим речі і відправляв в Україну автомобілем, який присилав пастор Олександр. В Німеччині є дні – один раз в квартал – коли жителі виставляють біля своїх домівок всі непотрібні речі, а той, кому вони потрібні, їх забирає. Зазвичай ці речі збирають люди з Прибалтики, з Польщі, рідше з України. Дізнавшись про це, я постійно шукав, що можна було б передати в Україну.
Одного разу я знайшов дуже гарний шкіряний куточок і привіз його на склад (на той час приміщення корівника нам не вистачало і ми знайшли людей, які здавали нам частину свинарника). Там куточок помітив німець Карл Лювер, і він йому настільки сподобався, що чоловік запропонував мені вигідну пропозицію. Він готовий був віддати за ці меблі цілу фуру гуманітарної допомоги, і я з радістю погодився на такий обмін.
От так ми спочатку й працювали: то знаходили одних людей, то через них знайомилися з іншими. Це дуже важка робота. Спершу жили навіть в автомобілях. Пам’ятаю, як пастор Олександр Рудинець та Віталій Павлович Ломака і я цілий тиждень харчувалися салом і чорним хлібом, який взяли з дому. Потім ми почали докупляти хліб, але продовжували їсти сало з тієї  ж трьохлітрової банки, яке від часу та температури аж пожовтіло. Ця поїздка надала можливість зібрати дуже багато християнської літератури та Біблій для нашої церкви. Це зараз, коли вся робота налагоджена і сформовані зв’язки, здається, що все так просто і легко, а тоді було дуже непросто.
Ще на початках був такий прикрий випадок: ми їхали до Німеччини і цілий день за кермом автомобіля був я, а на вечір, коли я вже стомився, мене замінив шофер Сергій; ми проїхали з його!! керуванням автомобілем лише п’ятдесят кілометрів і потрапили в аварію. Хлопцеві пробило легені й ми змушені були залишитися з ним у лікарні. Коли йому стало краще і лікарі нас запевнили, що за ним буде професійний догляд, ми поїхали завантажувати машину допомогою. Повертаючись, ми забрали Сергія додому, а наша автомобіль  не підлягав ремонту.
І взагалі дуже багато було непередбачуваних випадків та складних ситуацій: то замовляли транспорт, а він не приїжджав, то щось в останній момент зривалось. Це вже з часом ми придбали власну машину і вийшли на більш серйозний рівень. Тепер наша діяльність поширюється навіть на інші області України, а у Волинській області загалом нема району, в якому б ми не надавали допомогу людям.
Допомогу від нашого фонду отримували і отримують дитячі будинки, будинки для престарілих, інтернати, будинки немовлят. Останнім часом почали створюватись будинки сімейного типу, які теж отримували від нас підтримку. Крім того, допомагаємо різноманітним організаціям і центрам: чорнобильцям, учасникам бойових дій в Афганістані, одиноким матерям, циганам, ветеранам УМВД, ветеранам споживчих кооперацій та іншим. Ми ніколи не зважали на конфесійну приналежність людей і допомагали як протестантам, так і православним та католикам.
Кілька років поспіль наш фонд надавав людям подарунки на різдвяні свята та продуктові набори, якими нас забезпечували благодійники  зі Швейцарії. Вони проводять акції по збору різдвяних подарунків, а ми вже беремо на себе відповідальність доставити їх до потребуючих людей. Такого роду подарунки було роздано близько трьом тисячам людей. Їх отримували знову ж таки  сироти, малозабезпечені сім’ї; акцію по роздачі таких подарунків серед бомжів  проводила церква «Царство Боже», між інвалідами їх розподіляли люди, одного року ми обдарували ними кожного, хто був на Різдвяному служінні в «Царстві Божому».
Зараз, на жаль, законодавством України заборонено ввіз з-за кордону  продуктів, хоча пропонують дуже і дуже багато. Одного разу мені готові були дати 200 тисяч тон рису – ними можна було б заповнити 10 фур! – але через необхідність дотримуватись закону я мусив від такої допомоги відмовитись. Щоправда, якось нам надали цілу фуру дитячого харчування і ми, не зважаючи на заборону, ввезли його до України. Нам не дали дозвіл на роздачу, і ми зробили це самі та завезли все це харчування в дитячу лікарню. Вся процедура була закріплена документально, а тому згодом на нас подали в суд за порушення закону. На засідання суду було викликано пастора Олександра Рудинця і він на суді довів, що дитяче харчування було видане хворим дітям. Суд виправдав наші дії.
Лікарням надаємо візки, ліжка, медобладнання і т.д. Раніше ми могли постачати й ліки, але тепер їх ввіз теж суворо заборонений. Лікувальних препаратів пропонують дуже багато, але ми, знову ж таки, не маємо права ввезти їх в Україну.
Кожного разу, коли люди звертаються до нас, ми допомагаємо їм усім, чим можемо. Хоча, звичайно, були і є різні люди. Комусь допомога справді потрібна, а хтось негараздами і бідами тільки прикривається. Зокрема, був у нас в Луцьку один дуже хворий хлопчик і тато його постійно ходив по всіх організаціях та випрошував для нього гроші. І всі йому їх давали. Зрештою хлопчик помер, а тато, розлінившись за ці роки, і далі продовжував ходити і просити гроші на його лікування. Коли він прийшов до мене, я всю цю історію вже знав і сказав йому, що він поводиться дуже негарно. Впійманий на брехні чоловік вибіг з кабінету, грюкнувши дверима.
Одного разу прийшла до мене жінка з проханням від міської ради надати їй меблі для кухні. Але коли я придивився до листа, то виявилось, що печатка на ній вирізана і наклеєна з іншого листка. Хитра жінка вирізала печатку з однієї з постанов, які вивішують у міській раді, і таким чином хотіла розв’язати питання з облаштуванням квартири.
Якось дали потребуючій жінці інвалідний візок, а вже наступного дня я побачив її коло собору в візку і з протягнутою рукою. Коли її погляд зупинився на мені, вона схопилася з візка і кинулась стрімголов тікати.
В той же час є багато тих людей, які справді потребують допомоги. Є в Луцьку  такий юнак Вітя, якому вже 20 років, а він не говорить, не бачить, не чує, не може керувати своїми рухами, і для того, аби він не бив себе постійно, йому зв’язують руки. Він живе тільки з мамою і братом, бо тато відмовився від нього і покинув сім’ю ще як Вітя народився. Я намагаюсь підтримувати їх і матеріально, і фінансово. А нещодавно його мама попросила допомогти їй звозити сина на море. Я розповів їхню історію багатьом друзям-бізнесменам і ми зібрали кошти на цю поїздку.  Щоправда, всі дуже переживали, як він буде серед людей, але, на щастя, відпочиваючі розуміли все і навіть намагалися допомогти. Проте найдивнішим є те, що коли він заходив у воду, то не бив себе руками, а плескався у воді, як мала дитина.
І взагалі, є чимало людей, готових всіляко допомагати, в тому числі і матеріально. Вони приходять і пропонують свою допомогу. Ми разом із ними спрямовуємо цю допомогу тим, кому найбільше вона потрібна.
За багато років роботи я вже трохи навчився розрізняти людей, які справді потребують, і тих, хто лише прикривається бідою. Але все, знову ж таки, приходить з часом.
Є такий чоловік – Сергій Больчук – який разом зі своєю дружиною Наталкою піклується про інвалідів. Ця сім’я згуртувала коло себе багатьох інвалідів. Ми надаємо їм допомогу, і фінансово намагаємось забезпечити життя цих людей.
Дуже продуктивно працюють пункти видачі гуманітарної допомоги. Їх наполегливим працівником, готовим відгукнутись на потребу кожної людини, є Віра Володимирівна Музичко. Цю жінку вже знає, напевно, увесь Луцьк, бо приходять по допомогу люди і з різноманітними довідками від владних структур, і просто потребуючі без будь-яких документів. І всім ми даємо, адже якщо людина каже, що потребує, значить треба їй дати.
Крім того, у всіх школах!! Старовижівського району ми допомогли зробити ремонт: перекрили дахи шкіл руберойдом, пофарбували стіни, підлоги, забезпечили партами, стільцями, різноманітними шкільними приладами, спортінвентарем, надали їм  котли для опалення.
За час нашої діяльності неодноразово проводились акції з роздачі продуктових наборів, а зараз відбувається акція дарування ранців перед школою усім учням, які цього потребують.
У липні місяці цього року ВОБФ «Плече» подарував десятьом дітям-сиротам відпочинок  та оздоровлення у дитячому таборі.
По розподілу нашої влади надається допомога у виправні колонії та місця позбавлення волі.
Також організовуємо та надаємо допомогу у місця, де виникають стихійні лиха.
Яка участь фонду в будівництві храму церкви «Царство Боже»?
Благодійний фонд забезпечив будівництво певною частиною цегли, руберойдом, надав фанеру, якою оббите тимчасове приміщення для проведення служінь.  Надається транспорт для перевезення будівельних матеріалів.
Все, що я роблю протягом цих років дає великі плоди в моє особисте життя. Багато моїх знайомих дивується, як я можу постійно віддавати кудись гроші, знаючи, що це не принесе мені вигоду і вони не повернуться прибутком. Але ще не було жодного разу, щоб я віддав гроші на якусь справу, і Бог не повернув їх мені, причому в  набагато більших розмірах. Господь забезпечує мене всім необхідним і я завжди довіряюсь Йому в усіх своїх справах.
Висловлюю подяку працівникам нашого фонду, які протягом десяти років працюють разом зі мною пліч-о-пліч і все роблять для того, щоб покращити діяльність фонду.
Висловлюю також велику подяку нашим партнерам, які організовують і надають гуманітарну допомогу для нашої країни.